Вовчок Марко
Iнститутка
Lib.ru/Классика:
[
Регистрация
] [
Найти
] [
Рейтинги
] [
Обсуждения
] [
Новинки
] [
Обзоры
] [
Помощь
]
Комментарии: 1, последний от 12/05/2008.
Вовчок Марко
(
yes@lib.ru
)
Год: 1860
Обновлено: 09/06/2017. 98k.
Статистика.
Глава
:
Проза
Сочинения на украинском языке
Скачать
FB2
Оценка:
5.35*41
Ваша оценка:
шедевр
замечательно
очень хорошо
хорошо
нормально
Не читал
терпимо
посредственно
плохо
очень плохо
не читать
Марко Вовчок. Iнститутка
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, § - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Т. Г. Шевченку
I
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду
така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся.
Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i моє лишенько. Якби
менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi
не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла
важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива
я...
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi,
- може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить -
тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь
день на ганочках; нiчка йде - охає та стогне. А за молодого вiку,
славлять, вигадочки були чималi i в не§... та треба ж колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з
двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви
одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi
гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще
матимете час, - не зараз вам умирати".
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як
зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься,
котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що
врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших
чуємо.
А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, - аж
серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не
всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою,
а друга §й одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить
та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться,
вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
У старо§ панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Києвi
обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було
частенько до старо§ листи шле; а стара тi§ листи щодня вичитує, - i
попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже при§здити
за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити,
мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у
кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не §де панночка. А
нам того й треба. Ми за той тиждень, що §§ виглядали, сказать, нажилися.
Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений
наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi
дихнути!
Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого
двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе,
позакидаємо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
II
Дiждали панночки, при§хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого
вона така вродилася! Здається, i не змалювати тако§ кралi!.. Стара як
обiйняла §§, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по
кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається
туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
Посадовила §§ стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує:
"Може, тобi того з'§сти? може, того спити?" На§дкiв, напиткiв
понастановлювала; сама сiла коло не§, - не надивиться. А панночка усе
прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось
на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у
не§ думки, яка вдача, звичай.
- Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питає стара. - Ти менi не
кажеш нiчого.
- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
- Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
- От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а
що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
- Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж
ти менi зараз сього не прописала?
- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
- Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi§ невiрнi
душi?
- Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i
друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те
знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в §х
добре там, та чи в §х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми
показати...
- Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки - на що вже
бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
- Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько§ мови i до музики
добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний
уважає, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока... Учись та й
забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу
пропало марно!
- Так як же оце? Погано вчать?
- Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як
би §м грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили...
Чого ж ви задумались, бабусю?
- Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж,
як ти далi i все позабуваєш?
- Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в
гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про
ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала,
та й зовсiм-таки не знаю. Цур §й!
- А як же часом хто в тебе спитає, як там тi§ зорi по небу ходять,
абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
- Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а
чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо
всього викручусь, iще й §х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам
заспiваю? Слухайте!
I заспiвала, затягла, - наче теє срiбло пересипається. Стара §§
цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до не§ ласиться та
просить:
- Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
- Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш
царiвна над панночками!
Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашо§ не навчено! А
найбiльш, бачця, людей туманити!
III
- Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi
обрала котру дiвчину. Та й веде §§ до нас. Ми од дверей та в куток, та
купою в куточку й збилися.
- Се ваша панночка, - промовляє до нас панi. - Цiлуйте §§ в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
- Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi
сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Сто§ть i руки заложила, i дивиться на нас.
- Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
- Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панi§:
- Ся буде менi!
- Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на
мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
- Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i
перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, - от
стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
- Треба ж, голубко, - каже стара, - §§ на розум навчити: се дурнi
голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не§ людина.
- Шкода, бабуню, що спершу §х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати
до мiста.
Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
- Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така
непривiтна!
- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не
втечеш. Яково буде - побачимо.
Та й собi задумалась.
IV
Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка
сто§ть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
- Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
- Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? - питає.
- Нi, не вмiю.
- Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що §м казати?
- Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась,
оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
- Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
- Чи скоро в гостi по§демо, бабусечко? А коли гостi до нас на§дуть?
- Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе
надивлюся!
- Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що
при§ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила,
люба!
- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i
гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити,
рубки тонкi§ вибирає, та кро§ть, та примiряє на панночку. Панночка аж
пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у
друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То
заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається...
- Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню
вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи за
графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня
великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi§. Було, i к
весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й
зiтхне:
- Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
- Та зажди ж бо трохи: на§де такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а
другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо,
клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма §х ужене, що дивуємось,
яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, §сть, п'є;
все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться.
А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашо§ панночки
звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона §х усiх, -
кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому
жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе
садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм
подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на§здять до нас, одно одного
попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла,
чи не було §м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять
i налазять. Бо, бач, чим §м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi
скрасити?.. Солодко з'§сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i
господарство.
- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла
робити? Хто при§де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
- Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.
- Вiзьмiть книжку почитайте.
- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
- То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око
викольте тим дротиком!
- Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала §§ панночка у чiпчик з стрiчками
рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. При§дуть гостi -
вона напоготовi, привiтає §х.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
- Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз
надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне
стиха... та й сама почервонiє як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не
звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi
лихо живе.
Прийду, було, §§ вбирати, то вже яко§ наруги я од не§ не натерплюся!..
Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та
цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем
мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує
над моєю головонькою бiдною!
Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у
будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж
моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло