Вовчок Марко
Iнститутка

Lib.ru/Классика: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Скачать FB2

Оценка: 5.35*41  Ваша оценка:

  
  
  
  

    Марко Вовчок. Iнститутка

  
   ------------------------------------------------------------------------
   Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
   OCR: Евгений Васильев
   Для украинских литер использованы обозначения:
   Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
   Ї, § - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
   I,i (укр) = I,i (лат)
   ------------------------------------------------------------------------
  
   Т. Г. Шевченку
  
  
   I
  
   Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду
  така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
  згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся.
  Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i моє лишенько. Якби
  менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi
  не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла
  важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива
  я...
   На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi,
  - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить -
  тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь
  день на ганочках; нiчка йде - охає та стогне. А за молодого вiку,
  славлять, вигадочки були чималi i в не§... та треба ж колись i перестати.
   За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з
  двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви
  одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, - було, каже панi
  гнiваючись, - не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще
  матимете час, - не зараз вам умирати".
   Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як
  зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься,
  котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та що
  врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших
  чуємо.
   А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, - аж
  серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало... Не
  всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою,
  а друга §й одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить
  та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, - крутиться,
  вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
   У старо§ панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, - у Києвi
  обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... iн-сти-ту-тi... Було
  частенько до старо§ листи шле; а стара тi§ листи щодня вичитує, - i
  попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже при§здити
  за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити,
  мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
   Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у
  кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не §де панночка. А
  нам того й треба. Ми за той тиждень, що §§ виглядали, сказать, нажилися.
  Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений
  наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волi
  дихнути!
   Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого
  двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе,
  позакидаємо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
  
   II
  
   Дiждали панночки, при§хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого
  вона така вродилася! Здається, i не змалювати тако§ кралi!.. Стара як
  обiйняла §§, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по
  кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається
  туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
   Посадовила §§ стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує:
  "Може, тобi того з'§сти? може, того спити?" На§дкiв, напиткiв
  понастановлювала; сама сiла коло не§, - не надивиться. А панночка усе
  прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось
  на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi там у
  не§ думки, яка вдача, звичай.
   - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питає стара. - Ти менi не
  кажеш нiчого.
   - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
   - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
   - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а
  що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
   - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому ж
  ти менi зараз сього не прописала?
   - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
   - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тi§ невiрнi
  душi?
   - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи, i
  друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те
  знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в §х
  добре там, та чи в §х недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми
  показати...
   - Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки - на що вже
  бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
   - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько§ мови i до музики
  добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний
  уважає, кожен i похвалить; а все iнше - тiльки морока... Учись та й
  забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда. Багацько часу
  пропало марно!
   - Так як же оце? Погано вчать?
   - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як
  би §м грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили...
  Чого ж ви задумались, бабусю?
   - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж,
  як ти далi i все позабуваєш?
   - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в
  гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про
  ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала,
  та й зовсiм-таки не знаю. Цур §й!
   - А як же часом хто в тебе спитає, як там тi§ зорi по небу ходять,
  абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
   - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а
  чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо
  всього викручусь, iще й §х оступачу, - он як, бабусю! Хочете, я вам
  заспiваю? Слухайте!
   I заспiвала, затягла, - наче теє срiбло пересипається. Стара §§
  цiлувати: "Серденько моє! Втiхо моя!" А панночка до не§ ласиться та
  просить:
   - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
   - Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш
  царiвна над панночками!
   Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашо§ не навчено! А
  найбiльш, бачця, людей туманити!
  
   III
  
   - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб ти собi
  обрала котру дiвчину. Та й веде §§ до нас. Ми од дверей та в куток, та
  купою в куточку й збилися.
   - Се ваша панночка, - промовляє до нас панi. - Цiлуйте §§ в ручку.
   Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
   Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
   - Боже мiй! - аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi
  сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
   Сто§ть i руки заложила, i дивиться на нас.
   - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
   - Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панi§:
  - Ся буде менi!
   - Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на
  мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
   - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i
  перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, - от
  стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
   - Треба ж, голубко, - каже стара, - §§ на розум навчити: се дурнi
  голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не§ людина.
   - Шкода, бабуню, що спершу §х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати
  до мiста.
   Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
   - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що вона така
  непривiтна!
   - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не
  втечеш. Яково буде - побачимо.
   Та й собi задумалась.
  
   IV
  
   Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка
  сто§ть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
   - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
   я спати хочу!
   Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
   - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
   - Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? - питає.
   - Нi, не вмiю.
   - Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
   Дiвчата вже мене дожидають:
   - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що §м казати?
   - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
  
   V
  
   Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась,
  оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
   - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
   Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
   - Чи скоро в гостi по§демо, бабусечко? А коли гостi до нас на§дуть?
   - Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе
  надивлюся!
   - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що
  при§ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила,
  люба!
   - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i
  гостей проситиму.
   Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити,
  рубки тонкi§ вибирає, та кро§ть, та примiряє на панночку. Панночка аж
  пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у
  друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То
  заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається...
   - Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню
  вберуся?
   - Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи за
  графа, за багатиря всесвiтнього!
   А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня
  великородна.
   Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi§. Було, i к
  весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
  позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й
  зiтхне:
   - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
   - Та зажди ж бо трохи: на§де такого, що й не потовпляться.
  
   VI
  
   Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а
  другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо,
  клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма §х ужене, що дивуємось,
  яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, §сть, п'є;
  все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться.
  А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашо§ панночки
  звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона §х усiх, -
  кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому
  жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе
  садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм
  подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на§здять до нас, одно одного
  попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла,
  чи не було §м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять
  i налазять. Бо, бач, чим §м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi
  скрасити?.. Солодко з'§сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?
  
   VII
  
   Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, - життя i
  господарство.
   - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла
  робити? Хто при§де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
   - Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.
   - Вiзьмiть книжку почитайте.
   - Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
   - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око
  викольте тим дротиком!
   - Та добре ж, добре, угамуйся!
   Покине плести стара й нудиться. Убрала §§ панночка у чiпчик з стрiчками
  рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. При§дуть гостi -
  вона напоготовi, привiтає §х.
   Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
   - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
  
   VIII
  
   Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз
  надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
   Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне
  стиха... та й сама почервонiє як жар, - засоромиться. Поки ж тiльки не
  звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi
  лихо живе.
   Прийду, було, §§ вбирати, то вже яко§ наруги я од не§ не натерплюся!..
  Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю, - знов не так! Та
  цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем
  мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не доказує
  над моєю головонькою бiдною!
   Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у
  будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж
  моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло
  §§ русо§ коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай;
  i пхати мене, i наскакувати на мене, - аж я злякалась! Та репече, та
  дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за
  мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на
  не§, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як
  схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, - дух
  менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодно§ води
  прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда.
  Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою сто§ть
  i так то вже мене лає, така вже люта, - аж §й у ротi чорно.
   - Що ти нако§ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю
  зашлю! Я тебе з свiту зжену!
   А панночку вмовляє:
   - Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз тво§х вона не годна! Ще
  занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже,
  буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
   - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!..
   Та й не-знаю, як ще друго§ бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того,
  що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та зараз
  i звелiла дiвчатам до хати однести.
   Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
   - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се
  над нами таке безголов'ячко?
  
   IX
  
   Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
   Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:
   "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
   У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею.
  Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня
  сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу...
  наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе
  сама-самiсiнька iз сво§ми думками - як у свiтi жити! Рада, було - боже
  мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об
  землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до мене зграя
  дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз
  себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають,
  вигукують:
   Зiйди, зiйди, сонечко,
   На попове полечко,
   На бабине зiллячко,
   На наше подвiр'ячко!
   Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi
  ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у
  дзвiночки срiбнi видзвонює.
   Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом
  соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать - хiба який зiтхне важко або
  заспiває сумно§, сумно§ стиха...
   Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
   - Устино! Голубко!
   - А що там у вас дiється, сестрице? - спитаю §§.
   - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а
  завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще
  за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
   -Про мене нiчого?
   - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов
  панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова,
  Устинко!
  
   Х
  
   Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
   - Iди, иди, хутенько иди, Усте!
   - Куди йти?
   - До панночки, до панi§! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб
  зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм
  одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
   - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
   - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо,
  ходiмо!
   Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
   - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi
  таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
   Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає...
  Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в не§ те личко
  гожеє!..
   На той крик i панi не задлялась прилiзти... Давай мене лаяти. Ще
  нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не§, поки не
  вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач.
  Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) - панночка бiжить до старо§:
  "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще
  й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара
  лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!
  
   XI
  
   Тiльки i дишемо, було, як на§де гостей-паничiв та трохи забуде про нас
  панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що то?
  - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не§... Той поруч iз нею шиється, а
  тон з кутка на не§ очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов
  збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
   - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було, дiвчата... - Дознає
  неборак, почiм кiвш лиха!
   Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж
  ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже §м, да не одбити. На§де
  §х силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi;
  один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже §х стара панi
  собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла - i
  шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
  
   XII
  
   Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий
  вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, - i на панича не
  походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки при§жджi
  переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi,
  i уста рум'янi, i станом високий, - така вже краса, що й не сказати!
  Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до
  його не заходь...
   Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
   - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, - нехай побачу,
  який!..
   А стара, було, на те:
   - Моя дитино, нацокотали тi§ верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла...
  Велико диво - полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими
  заходити?
   - Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як
  славлють.
   - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а
  жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, - бодай ви
  виказились!
   От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
   лiкаря та й лiкаря! Першого ж на§зду, як жарнув полковий начал, мусила
  стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо
  погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
   - А коли ж ви нас одвiдаєте? - питає панночка, сюдитуди обертаючись та
  в вiчi §м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
   - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi, як
  на ногах не пiдлiтуючи. I по§хали, раденькi що дурненькi.
  
   XIII
  
   Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все
  бурчить:
   - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова.
  Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
   Коли на§хали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, - кажуть, -за ласку, та
  нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить".
   - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!
   Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
   Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
   Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить.
  Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й
  живе ближче за всiх, - по його!
   Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як
  мальована, - дожидає.
   При§хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i
  говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра
  навiдаюсь".
   Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, - тiльки §й на питання
  головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона
  стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi
  думає!"
   Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка.
  Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно є, та й
  зслизли.
   Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить:
  "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете - умру!.. I не гомонiть! Не
  одмовляйте! Змилуйтеся!"
   Стара й годi, тiльки охає.
  
   XIV
  
   Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I
  панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.
   Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже
  дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн
  хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино!
  А що панночка?"
   Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й
  ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та
  прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така §§
  досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
   Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
   - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
   - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. - Та коли б вiн був
  багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та
  коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
   - Та хiба ж таки кращих за його нема? - не смiючи вже одмовляти, а
  тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
   - Для мене немає у свiтi кращого, - нема й не буде! Засумувала
  панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не зна далi,
  на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у гнiв та у
  плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", - унучечка свою долю
  проклинає:
   - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не
  знаю.
   Молодий став помiчати, турбується:
   - Що таке? Чого смутна?
   - Та я не смутная...
   - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку §§ цiлує.
   - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
   - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли
  буде наше життя красне, наша доля весела?
   - Бач, ти об менi й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як
  при§де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
   Та й заплаче.
   - Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду
  не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на
  втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
   I почнуть отак обоє собi журитись.
  
   XV
  
   Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото
  навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
   - Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?..
  Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе
  слухає?
   - Вважайте самi, - одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед
  панночками наругу на його зводити.
   - Слухайте, - каже до його, - §дьте до мiста та купiть менi те й те, та
  хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
   Вiн зараз §де, купує там, що казано.
   - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть!
  Менi такого не треба! От добро вишукали!
   Знов §де вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
   - Не пийте, не пийте!
   - Чому?
   - Я не хочу! Не пийте!
   - Та коли ж я хочу пити!
   - А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
   I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й
  розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i
  благає - трохи не плаче.
   Панночки при§жджi дивуються:
   - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти
  бога просила?
   Наша панночка тiльки всмiхається.
   Питають, що вiн §й подарував, - вона перед ними стеле оксамити та
  атласи, що вiд старо§ панi§ має, та хвалиться:
   - Це вiн мене обдарував!
   Чудне панське кохання!
   А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай §х слiд запав!
   Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала,
  що в його хутiр є.
   - Дитино моя! В його хутiр є!
   - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
   - Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од яко§сь тiтки у
  спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на §§ руках i вирiс.
   - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть,
  невеличкий хуторець, - нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж
  держава!
   Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то
  вiтають не його, - хуторець вiтають!
  
   XVI
  
   Об рiздвi §х заручили. Гостей-гостей на§хало!.. Панночка така весела,
  балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з не§ не
  зведе, - аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
   Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою
  долю нарiкає:
   - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо
  мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!
   Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
   - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
   - Чому господь не дав йому панства-багатства! - викрикне панночка та
  так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
   - Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й
  убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
   Вона як кинеться до старо§, обiймає, цiлує:
   - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi
  пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
   - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля стара, та й
  сама плаче, й смiється.
   - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
   - Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я
  -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у
  хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, - i хазяйство
  переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, -
  недурно сказано.
   - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
  свiт одродили!
   - То будь же в мене веселенька, - не плач...
   - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка
  до його:
   - Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
   Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво §й усмiхаючись:
   - Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i
  покохались... Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, -
  як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
   А вона йому:
   - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi
  дохiднi!
   Молодий аж iздригнувся i дивиться на не§, - нiби його щось разом
  здивувало, злякало, у серце вжалило...
   - Що ж? - питає панночка. - Чого на мене дивишся так? Хiба я що
  нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
   I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
   - Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана!
  
   XVII
  
   Повеселiшала панночка, клопочеться сво§м посагом, загадує та й
  опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв,
  швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає,
  складує... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше
  дiло: хоч панам добре ведеться, хоч §м горе йметься, а нам певно одно:
  кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
   На весiлля панiв, панiй пона§здило, - гуде у будинку, як у вуленi.
  Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!..
  Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як
  побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так §§ за серце
  i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми §х
  збулися.
  
   XVIII
  
   За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми
  попрощатись. Вже конi стоять запряженi, - тодi я побiгла. Не можу й
  словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
   Молодий при§хав за нею на четверику. Конi воронi, баскi§. Правив
  вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до
  вельможно§ вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а
  вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
   Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь
  височенному причiпку.
   - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку
  ви§здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i
  сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi...
  Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже
  села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...
  
   XIX
  
   Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i §дуть,
  продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди
  не глянеш, усюди вони, наче тi§ хрущi, шершавiють.
   Пан звелiв коней зупинити коло за§зного двору i повiв свою молоду у
  кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
   Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне:
  "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає.
  Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть
  тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як
  сметана.
   - А кого вам треба? - питаю його.
   - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з
  Назаром, пообiдаймо.
   Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
   - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу §сти.
   Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" - та й пiшов.
  
   XX
  
   Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
   - А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обiдала ти?
   - Гей! - крикнув на хазя§на бородатого, що тут на рундуцi грошi в
  долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
   Хазя§н грошi в кишеню та й побiг.
   - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми §§ ждатимемо?
   - А як же, серденько? - одказав пан. - Адже вона голодна та й
  намерзлась добре!
   - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
   - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб тебе
  не дожидати.
   Панi почервонiла по саме волосся.
   - Час §хати!
   - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
   - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!
   - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
   Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, - сто§ть.
   - Що ж? - питає панi. - Хутко? Тодi сердега сiдає коло не§...
   А хазя§н бородатий:
   - Дiвцi а б єду не прикажете?
   Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
  
   XXI
  
   Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
  Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз
  свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
   - Спасибi, спасибi, - дякує пан, приймаючи хлiб на сво§ руки. - Привiз
  я вам панiю молоду, - чи вподобаєте?
   Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
   А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
  Люди до не§ - щоб то §§ по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук
  свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
  и не одмовили.
   Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
   Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi,
  чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
  пани. Прислухаюсь - панi моя хлипає, а пан так-то вже §§ благає, так
  благає!
   - Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що
  я тебе ображу, - звiку б не казав!
   - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!..
  Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене
  обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
   - Серце моє! Люди добрi, простi...
   - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! - задрiботiла панi. - Ти
  мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигукує ридаючи.
   - Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач!
  Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
   - Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог iз тобою!
   - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя
  правда! Чую - поцiлувались.
   - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
   - Буду, серденько, буду!
  
   ХХII
  
   Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас
  повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та
  роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" - як на струнi
  брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний,
  поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю,
  онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
   - Сто§ш сама тутенька, - знов озивається парубок, - мабуть, не знаєш,
  куди йти?
   - Якби не знала, то вас би спитала, - одмовила йому, схаменувшися
  трохи. - Бувайте здоровi!
   Та швиденько в дверi.
   - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.
  
   XXIII
  
   А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як.
  Забачила зiллячко за образами:
   - Що це таке?
   - Се баба божничок уквiтчала.
   - Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже
  зовсiм по-мужицькiй.
   - Добре,серденько.
   Тодi вона його цiлує:
   - Голубе мiй!
   От, находились, наговорились.
   - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
   - А бач, бач, - зацокотiла панi, - якi вони в тебе порозпушуванi!
  Схотiла, то й пiшла.
   - Та не де дiнеться! Ось я §§ гукну. Та й кинувсь гукати:
   - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик слухняний. - Зараз, серденько,
  баба прийде, - говорить панi§, вмовляючи §§.
   -Та де вона була?
   - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
   - А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино!
  Устино!
   Я стала перед нею.
   - Де була?
   - Ось у цiй кiмнатi.
   Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
  
   XXIV
  
   Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, - аж до землi поникає, та
  вся-усенька зморщена; тiльки §§ очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла,
  тихенько ступаючи, вклонилась панi§ та й питає:
   - А що вам треба, пане?
   Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
   - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
   - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька
  була.
   Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн
  бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, - не знає, що вже йому й
  робити. Панi од його одвертається. Бабуся сто§ть од порога.
   - Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурнiше.
   - Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказує бабуся.
   - Серце (до панi§), може б ми повечеряли?
   - Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
   - То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
   - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
   - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв
  був на не§, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько
  одмовила:
   - Добре, паночку!
   Вклонилась i пiшла собi.
  
   XXV
  
   Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже
  мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо,
  такеньки смутно промовив!
   Не втерпiв - пiшов до не§; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн §§ благав,
  поки перестала.
   - А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво§ слуги - не то що - i
  дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво§м братом... родичi та
  й годi!
  
   XXVI
  
   Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото життя моє буде! Всюди
  красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата наживуться без моє§
  панi§! Веселенько та любенько §м укупцi... А менi - чужа сторона, i душi
  нема живо§..."
   Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю
  як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую.
   Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла,
  щоб пани не почули.
   - А хто се тут? - питаю.
   - Я, дiвчино-горличко!
   - Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
   - То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
   - Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!..
  Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
   - Дiвчино! Дiвчино!
   - Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось потиху.
  - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
  
   XXVII
  
   Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
   - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на вечерю,
  зозулько!
   - Спасибi, бабусю!
   - То й ходiмо.
   - Ось я панi§ спитаюся.
   - Чого питатись, любко? То ж вечеря!
   - Чи звелить iти.
   Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
   - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
   Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я
  ввiйшла, а панi:
   - Чого сунешся?
   - Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.
   - Iди собi - вечеряй!
  
   XXVIII
  
   Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
   - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
   А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка
  Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i
  божничок, вишиваним рушниь.ом навiшений, квiтками сухими й зiллям
  уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi,
  наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було,
  прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на
  кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
   - Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.
   - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар.
   - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж той
  парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
   - А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене добре: то-то ж
  гарний! то-то ж хороший!
   - Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.
   Славна була то жiночка, - звали Катрею: бiлявенька собi, трошки
  кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як
  яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й
  гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину
  колише; то коло стола §§ вишиванi рукава мають, то коло печi §§ перстенi
  блискотять.
   - Ну, ну! - каже §й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
   Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
   Назар моргнув на мене.
   - Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
  
   XXIX
  
   Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i
  неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку
  собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед
  каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не
  дивилась.
   - А що, пташечко, - питає в мене бабуся, - при молодiй панi§ давненько
  служиш?
   - Яка вона гарна! - закинула молодичка.
   - Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, - коли дивиться так, що аж
  молоко кисне!
   Бабуся зiтхнула важенько:
   - Годi тобi, годi, Назаре!
   - А наш пан такий звичайний, - заговорила молодичка, - вiн, мабуть,
  iзроду нiкого не скривдив.
   - Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
   - Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже молодичка. Зiтхнула i
  задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб
  випитувала очима.
   А я мовчу.
   - Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
   - Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо! - гукнув Назар. - А
  тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око
  впала?.. Чи, може, ця краля?
   Та й моргнув на мене.
   - Нехай менi та панi й не сниться! - одмовив парубок, сiдаючи проти
  мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
   Тодi молодичка до мене:
   - Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi...
   Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей з мене
  не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся
  та червонiю, - трохи не заплачу.
   - Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.
   - Недобра! - кажу §й.
   - Господи милосердний! - крикнула. - Чуло моє серце, чуло!.. Дитино
  моя! - кинулась до колиски, схилилась над дитиною: - Чи того ж я
  сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком сво§м нас пожерла!
   Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побиває.
   - Не такий чорт страшний, як намальований! - каже Назар. - Чого
  лякатись? Треба перш роздивитись.
   А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi §§ дитину панi сво§м
  оком пожерла.
   - Годi, голубко! - вмовляє Катрю бабуся. - Чого нам дуже тривожитись?
  Хiба над нами нема господа милосердного?
   Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд
  очима спаду.
  
   XXX
  
   Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
   - На добранiч, дiвчино!
   - На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
  серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився в
  мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр
  ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же
  його, який хороший!.. Мiсяць сто§ть проти мене уповнi...
   Ой мiсяцю-мiсяченьку,
   Не свiти нiкому!..
   Пiсня так i пiдмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи
  щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...
  
   XXXI
  
   Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в
  хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там
  ко§лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи.
  Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче
  iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не§ не гуляли. Дiти
  сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство
  полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та
  гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона
  була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог §§ знає,
  що §й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
   А пани-сусiди нашу пан§ю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото
  розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не§ вчитись!
   Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi§ й думки. Вiн
  був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, - нiщо з його.
  Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на
  сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi
  сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та нiчим i не дбає. Як почне
  панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги §§
  вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять
  менi друга!"
   - Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач, ще
  тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б §§ у
  комашню втручив, - нехай би пихкала!
   Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому
  жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
   А що Катря слiз вилила, то де вже тi§ й сльози брались. Вiзьме свою
  дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
   I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.
   - Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного разу (се було ввечерi,
  присмерком). - Чого ви такi смутнi§?
   А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його
  вже й немає.
  
   XXXII
  
   Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не
  лає, як не кричить на не§ панi, - бабуся не лякається, не метушиться: iде
  тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво§ми очима ясними. I незчуєшся,
  було, як до не§ пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi своє§
  рiдно§ горнеться.
   - Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся стиха, ласкаво. -
  Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай § усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж
  таки й перетерпiти не можна?
   Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу
  людського. У двiр душа жива не навiдається, - хiба за дiлом, - та так
  боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од
  звiра лютого йдеться.
   Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп не
  прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима мо§ми!
  Переймає мене i оббiгти не пускає.
   - Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його,
  так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає,
  пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
   Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
  i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
  й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
  хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"
  
   XXXIII
  
   Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!..
  Звелить панi на вечерю йти - Прокiп мене дожидає. Перейме та посто§мо
  удвiйзi, погорюємо обойко... Бо денно§ пори, хоч i стрiнемось, - тiльки
  зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
   - На лихо ви покохались! - каже було Катря.
   - З бiса розумна ти, моя люба! - кепкує з не§ Назар. - Коли б тепер ти
  вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
   - Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як
  подумаю-погадаю...
   - Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? - озветься бабуся. - Коли вже
  покохала, нехай кохає: то §й судьба така судилася.
  
   XXXIV
  
   А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
  забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
   Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка
  ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає,
  коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, - така
  собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка
  на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє
  лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до
  §дла, нi питва, нi до розмови.
   Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, - не знать, що й робити, що
  починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
  та город скопай, обсiй, - та ще панi гримає: "Нiчого не робиш, ледащо!
  Дурно хлiб мiй §си! Ось я тебе навчу робити!"
   Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до
  роботи. Бабуся тодi пильнує мало§, розважає Катрю; то дитинку до не§
  винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I
  такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
   - Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? - кажу §й.
   - Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в не§ так i горять
  позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
   Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж
  нечувственний сон §§ обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а
  дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
  вхопила його до серця, - воно й переставилось.
   I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
   - Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха
  не знатиме моє рiднесеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене
  рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула
  мене, моя донечко!
   Назар - нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим §§ вiком заспокоює,
  а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх сумує.
   По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й
  по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
   - Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
   - Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'§жте
  тепер! Дала ж §й себе знати панi!..
   - Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
   - Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..
  
   XXXV
  
   Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на §§
  чоловiка-вiзнику.
   Пан, нишком од панi§, дав §й карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн
  положив §й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
  карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та
  вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
   - Се, певно, ти грошi сiєш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
   Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
   А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось §й приключилось пiсля то§
  наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своє§ дитини, а далi якось i
  втопилась бiдолашна.
   Пан дуже зажурився; а панi:
   - Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що
  вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не
  путнє...
   - I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не§ ума було!
   Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
  та й спокiйненькi собi...
  
   XXXVI
  
   Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як
  зварить панам §сти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище,
  та свище, та раптом як спiвоне! - дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень
  кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: "Сьогоднi
  бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!"
   Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
   - Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
   Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший,
  так мене поважає! А вiн, було, як сто§ть перед панiєю, то мов стрiла
  вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не§: "Ловив я рябе порося;
  втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне
  порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося..." Такеньки усе чисто
  одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
   А панi йому раз по раз:
   - Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, - не розледащiй
  мiж мо§ми вовкодухами.
   - Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться §й низько,
  вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.
   - Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того свисту!
  Тут горе, тут напасть, муки живi§, а ви...
   - Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач,
  скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан...
  ух!
   Та тiльки ухнув.
   - А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе
  б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I!
  Крий, боже!
   Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю
  гепнув.
   - Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану,
  всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той свистати
  перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. - Не така в мене
  вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
   - А в мене така знов удача: утечи! - зареготав Назар. -
  Мандрiвочка-рiдна тiточка.
   - Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав!
   Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
   - Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, - iнший побiжить,
  та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од яко§ втiк,
  таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... '
   Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив.
  
   XXXVII
  
   У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже §й умирати! Усе молитви,
  святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами
  невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, -
  велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"
  
   XXXVIII
  
   Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
   - Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
  тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, - каже пановi, - яка
  менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не
  думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене,
  схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не псуй
  менi людей.
   - Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все
  зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє §§. Одного разу хотiв вiн
  §§ розважити та й каже:
   - Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi
  скажу: я вже кума пригласив.
   - Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
   - Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
   - Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не
  хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
   А сама у плач ревний.
   - Серденько, не плач! - благає пан, - серденько, занедужаєш!. Не буде
  того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти
  хочеш, того й завiтаю.
   - Полковника треба прохати, - от кого!
   - Полковника, то й полковника. Завтра й по§ду до його. Ну, iзбач менi,
  любонько, що я тебе засмутив!
   -Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!
   - Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i ти мене. Ти, знай,
  сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався...
   Та як заридає!
   Панi до його:
   - Чого се ти, чого?
   За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве
  вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
   - Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
   - I сам не знаю, моя любо, - одказує пан, нiби всмiхаючись, - так
  чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я,
  наче маленький, розплакався.
   А сам зiтхнув.
   - Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.
   - Нi, любиш.
   - Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба
  господарювати, моє серце!
   Та й поцiлувала його.
   Уранцi по§хав пан i полковника завiтав у куми.
  
   XXXIX
  
   Народився син у панi§. Що тих гостей на§хало на хрестини! Обiд справили
  бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи,
  подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса
  закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається
  вгору.
   Я рада, що менi трошки вiльнiше, - вибiгла до Прокопа, - стою,
  розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий такий, як
  ще був за свого женихання з панiєю.
   - Чого се ви тут сто§те обойко? Що розмовляєте? - смiється.
   А Прокiп йому:
   - Пане, оддайте за мене дiвчину!
   - Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi
  любенько.
   - А панi? - каже Прокiп.
   Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
   - Iдiть за мною! Вiзьми §§ за руку, Прокопе!
   Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
   - Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
   А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той
  iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
   Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий
  простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
   - Що се таке?
   Прокiп кланяється, просить.
   - Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти, моя кохана. Дав нам
  господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть!
   Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як
  на трубi:
   - До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба §х звiнчати, кумо
  моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й очi
  заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.
   Усi пани за ним пiдхопили:
   - Одружiть §х, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до
  пари...
   Тодi вже й панi:
   -Та нехай собi!
   Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши
  нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
   Дуже вона гнiвалась на пана:
   -Як ти мене пiдвiв! - дорiкає. - Я сього не можу тобi подарувати, як ти
  мене пiдвiв!
   - А тобi, - свариться на мене, - тобi буде!
   "Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!" Велико тiшить
  мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже -
  мiй!
  
   XL
  
   Я зосталась при панi§, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще
  гiрш варить з мене воду та все примовляє:
   - А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
   Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг
  би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду.
  Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце
  болить.
   - Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
   Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене
  крила виростають.
   - А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
   - О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то
  сподiватись щогодинки в бога - догани тобi та муки!.. А боронити -
  несила... Важко, Усте!
   - Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все
  удвiйзi легш.
   - А може, й справдi так,рибонько!
   Та й усмiхнеться i пожалує мене.
   Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!
  
   XLI
  
   Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось...
   Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все
  з яблунi на мене поглядає то з-за тi§ гiлки, то з-за тi§. Трохи вже й
  притомилась бабуся, - сiла одпочити.
   - От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще свiтить,
  та вже не грiє.
   Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
   - Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? - питає
  мене.
   Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток.
   - А що, дiтки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мо§ соколята?
   Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
   - Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на §х
  бабуся.
   Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а
  стара обдiля §х, а стара обдiля... Загуготiло, загомонiло коло нас:
  звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
   - А то що?
   Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки залопотiло. I
  в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:
   - Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала.
   - Ти дала? Ти смiла? - заверещить панi(сама аж труситься). - Ти,
  мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
   - Я - злодiйка!? - вимовила стара... Зблiдла, як хустка, i очi §й
  засяли, i сльози покотились.
   - Бiльш красти не будеш! - кричить панi. - Я тебе давненько
  пристерiгаю, - аж от коли пiймалась... Панськi яблука роздавати!
   - Не крала я зроду-вiку мого, панi, - одмовляе стара вже спокiйно,
  тiльки голос §§ дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог
  для всiх родить. Подивiться, чи для вашо§ ж душi мало?
   - Мовчи! - писнула панi, наскакуючи.
   Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його
  погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
   - Злодiйка! Злодiйка! - картає панi бабусю, вкогтившись §й у плече, i
  соває стару, i штовхає.
   - Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала
  чесно, панi!
   - Ти ще зо мною заходиш?
   Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
   Захиталась стара: я кинулась до не§; панi - до мене; мiй чоловiк - до
  панi§.
   - Спасибi, моя дитино, - промовляє до мене бабуся, - Не турбуйся, не
  гнiви панi§.
   А панi вже вчепилась у мо§ коси.
   - Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши §§ за обидвi руки. -
  Цього вже не буде! Годi!
   А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
   - Що? Як? Га?
   Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
   - Нi, годi!
   Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу
  пригнався.
   - Що се?
   Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
   - От тво§ щирi§ душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж
  ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. - Менi мало рук не вломили, а ти
  мовчиш!
   - Що се поробилось? - питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
   Панi й почала: i обiкрала §§ стара, i всi хотiли §§ душi, - такого вже
  наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався.
  Як кинеться до мого чоловiка.
   - Розбишака!
   - Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро.
   - Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся
  у москалях - скiльки хотя!
   Панi аж верещить-
   - У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези
  його!
   - Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки!
   Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той
  гук до мене:
   - Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, - не
  знаю...
  
   XLII
  
   Повели Прокопа в хату. Сторожа сто§ть коло дверей. На дворi вiзок
  запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, - далi
  каже:
   - Устино! Сядь коло мене!
   - Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому.
   - А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино!
   - Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!..
   - Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не
  страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на
  лихо стане.
   Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була,
  схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
   - Нехай вам мати божа допомагає, дiти! - А сльози тихi так i бiжать з
  очей ласкавих.
   Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на
  дорогу пана: не пустила б!
   Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце
  моє колотиться, серце моє трепечеться...
   Пiд'§жджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'§хали в
  мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
   Випустив Прокiп мою руку:
   - Усте, не журися.
   Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
   - Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде: одна мине -
  десять буде.
   А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене,
  а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
   Коли виводять мого чоловiка... Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене
  замерло; а вiн веселий, як на Великдень...
  
   XLIII
  
   Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята
  iскра спахнула, та довiку не забуду!
   Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись
  вiйськово§ науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як
  щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
   От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає
  йому Прокiп грошi:
   - Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
   Дядько кашлянув, плюнув:
   - Ходiм!
   - Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! - каже менi Прокiп. Та й
  пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
   - А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
   Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
   Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я
  всмiхнулась i нiби чогось радiла.
   Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути
  звiдки? Продати нiчого. Я по§хала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби
  були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка
  та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже
  панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!" Порадились
  iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо
  оповiстили, питаємо, чи буде §§ рада на те, щоб ми поденно за хату §й
  сплачували.
   - Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то
  я й пiдожду вам.
   Ми й перебрались до не§ в хату.
  
   XLIV
  
   Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка!
  Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд §х звiвся, що
  сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз,
  частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як,
  було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та
  примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити б та
  жити та людей собою веселити... Прикладає та й плаче. Ми вже §§ вмовляємо!
  Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не§: знов баба кисне!
   А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi
  його спитати.
   - Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн грiзний
  та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що
  такеє? Бог його знає!
   Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в
  мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
   Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає
  тихенько:
   - Чи добре натомилась, Усте?
  
   XLV
  
   От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло
  вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось -
  стук-стук; а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима.
   Се ж Назар!
   Увiйшов i сто§ть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i
  сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
   - Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
   - Спасибi! Милостi вашо§ просимо! - вiтає його стара.
   - Звiдки се ти взявся, Назаре? - питає Прокiп. - От наче з землi
  вийшов!
   - Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
   Дядько поворушивсь, - поглядає на дверi.
   - А чого се крутишся, пане москалю? Однi§ вiри, - не цурайся.
   Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
   - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й
  сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiймаєш. А лучче дай менi
  люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - питає нас. - Почому в мiстi
  молодицi моторнi та гарнi? - моргає на мене.
   - А в вас там як? - питаю в його.
   - Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
   - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. '
   Дядько тiльки вуса покрутнув.
   - А стара? - питаю.
   -Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там
  панi казала.
   - Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: "Через твiй, - каже, -
  розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" - се все панi; а
  я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не
  походив.
   Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку
  горiлки i поставив на столi.
   - Вип'ємо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi,
  в кого чорнi брови!
   А дядько:
   - Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як тако§ горiлки!
   - Коли хто схоче, то нап'ється й води, - озвавсь Назар.
   - Горiлочка, здається, добра, - каже хазяйка.
   - Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А проте
  випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.
   Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:
   - Що ж ви так §§ гудите?
   - Не твоє дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'ємо всяку.
   - Та на здоров'ячко ж!
   - Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вечеряємо, говоримо;
  а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився.
  Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
   - Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi... Та годi, не
  журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде з вас. Бува й таке, що з
  сповиточку ласки-добра не знаєш, - вiк звiкуєш пiд палкою... Отак живи!..
  Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах!
   А стара тодi до його:
   - А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
   - З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що нас
  у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
   - А матуся ваша?
   - Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
   - Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи.
   - Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он
  лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти
  й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i
  одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... - Так, брате! Мене з стенiв
  узято... Ну, i славнi, мабуть, тi§ степи були!.. Дай, бабо, горiлки!
  Вип'ємо до дна, бо на днi молодi§ днi!
   А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку
  п'є... Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
   - Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! - каже Назар. - Прощай,
  Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту:
  п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
   - Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
   - Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi - братерськi: ними не
  зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не
  пiймають.
   Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
  
   XLVI
  
   Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з
  лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й
  думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, - нiкого не
  боюся; робитиму чи нi, - нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на
  душi й на тiлi, що й я живу.
   Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
   - Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда.
  А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
   Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь,
  каже, - будемо вiльнi.
   - Так, так! - кажу, - так, мiн голубе!
   А серце моє болить, сльози ринуть.
   Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не
  було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я
  §§ здалеку па вздвiр'§ пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона
  тiльки жива була. Прибiжу до не§, обiймаю, як матiр рiдну.
   - Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха.
   - Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
   - Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут
  сиротiла... тут i вмру, моя дитино.
   - Та до смертi терпiтимете?
   - I терпiтиму, пташко.
   Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп.
  Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На
  порозi сто§ть бабуся; навкруги тиша;
  скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з га§в холодок дише; десь-то вода
  гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко...
  
   XLVII
  
   Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з
  вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
   - Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь...
  сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
   Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж
  побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi.
  Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й
  чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та
  iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби
  схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року
  добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не
  зв'язанi руки мо§. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.
   То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла,
  з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй
  мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь -
  байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!
  
  
  
  

Оценка: 5.35*41  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Рейтинг@Mail.ru